Сьогоднi очiкується наступна метеоситуацiя.

Солоний піт спекотного дня

СОНЦЕ, мов розжарена куля, вільготно зависло над полуднем. У небі ні хмаринки. Не гріло – пекло. Та так, що навіть легіт-вітер впав долілиць у стерню й не дихав. Спекотне жниво вмивалося солоним потом тих, хто рятував хліб. Вони скинули з себе навіть сорочки. Піт заливав очі. Де й бралася оця селянська вперта затятість?.. Та тут, у цій відкритості, обпікалися не тільки їх слова, але й подих. У загінці на мить на наше прохання зупинився комбайнер Дмитро Гринюк. Обличчя у сонячному загнітку. Здаля – аж бронзове. З кабіни сходить на землю. Обмінюємося потиском рук.
– Давно в загінці? – запитую.
– Можна сказати, ще з ранку, – каже поквапом. – Самі бачите, тут важливо вхопити вчасно погоду за руку, – він різко задивляється в небо. – А негода сама нам в’яже надію. Надто примхлива, ой, надто… З’ясувалося, Дмитро вже п’ятий рік водить потужний комбайн. Гордиться, що добре порозумівся із закордонною технікою. І не приховує, що навіть щасливий зі своєю професією, бо вона не тільки цікава, але й така, що людей годує.
– Як тобі дається нинішнє жнивування, Дмитре? – цікавимося.
– Примхливе воно, дуже примхливе, – він поглядає то на нивку, то на кабіну свого комбайна. – Хоч і це не найгіркіше. Болить інше, – Дмитро поспіхом кладе руку на серце. – Через негоду нивка, бачите, вродила погано. Торік у моєму Бабині одне поле видало навіть 84 центнери з гектара. А ниньки такий врожай – уже тільки сон…
– А скільки це поле видає?..
– Десь під тридцять п’ять… І це ще добре, – думає вголос. – Але нема що гнівити. Та й кого?.. – усміхнувся всім обличчям, ледь-ледь примруживши очі під спекотним сонцем. – Ну, мені пора, – поквапом подає руку. – Треба ловити день сонячний, бо дощ нас сам знаходить. А буває й по кілька разів на зміну… З-під комбайна Дмитра Гринюка виїжджає багатотонна вантажівка. З водієм Ярославом Новаком у нас теж вийшла коротка розмова.
– Скільки зерна у кузові?
– Десь під чотирнадцять тонн.
– Скільки таких ходок робиш вдень?
– Десять, а буває й більше… Все залежить від погоди. Ми в неї заручники. Ярослав показує на годинник. Йому пора. Розумію Ярослава. Цьогорічні жнивні дні, як ніколи дорогі, як ніколи примхливі. Тут, посеред лану, зустріли і директора сільськогосподарського підприємства «Хрещатик-Агро» Михайла Микитюка. Чоловік він знаний і шанований не тільки на Заставнівщині, але й в області теж. Найперше, своєю газдовитістю, щемким уболіванням за буковинську ниву.
– Що сьогодні має в обробітку «Хрещатик-Агро»? – цікавимося в Михайла Івановича, який стояв у хліборобській задумі посеред ниви, задивлений на три комбайни в загінках.
– Дев’ять тисяч гектарів землі, з яких 1630 – озима, 1340 – яра пшениця, 229 гектарів – ярий ячмінь, 1880 – цукрові буряки, решта – соя. Хоч рік цей, – виділив, – зі всього бачимо – для нас (та й хіба тільки для нас?!) видався невтішним. Негода завдає багато прикрощів. Цьогорічні дощі – як напасть. Познущалися над колосом, поглумилися над буряками, соєю… Людської праці жаль… А добрив скільки внесено, а гербіцидів?.. Що казати, – зірвалося скрушно, зболено.
– Скільки сьогодні задіяно комбайнів на жнивах?
– На одній площі – три, а в урочищі Пісковина – аж п’ять.
– Площу до збирання маєте велику?
– 1630 гектарів. Пішли вже за половину.
– Куди доставляєте зерно?
– Звідси – на першу бригаду. На пункт очистки зерна. Але є ще одна проблема, – каже докірливо Михайло Микитюк. – Побачимо, як упораємося із зберіганням зерна. Навезли багато, але не встигаємо його переробити. То, може, із заставнівських полів перекинемо техніку в село Вікно. Маємо там 350 гектарів озимої пшениці, орендуємо тік у місцевому господарстві. Отож, частину обмолоченого там розвантажимо, а за цей час тут переробимо те, що завезли.
– Чи вже визначились із продажем зерна?
– Так, його треба продавати, бо не маємо змоги зберігати в себе. З вчорашнього дня працює шість великовантажних машин, які перевозять зерно на зберігання в Неполоківський хлібокомбінат. А потім будемо його відправляти в держрезерв чи в аграрний фонд.
– По якій ціні?
– Врегульованих цін на сьогодні немає. Вони поки що тримаються у вимірі 900-1300 гривень. Мені, до речі, дзвонили з Миколаєва, що готові приймати зерно другого класу по 1300 гривень, фуражне – по 900. Сонце, ніби крізь лінзу, пропускало своє гаряче проміння на ниву. Спека, як і дощі, хотіла проникнути не тільки в кожне стебло, в кожну шпаринку, але й у людський організм. Михайло Микитюк витер долонею спітніле чоло.
– Ох, і пече! – примруживши очі, каже сприкрено Микитюк. – А ось за валявськими полями, бачите, які хмари клубляться? Господи, невже знову дощ буде? – жура вмить огорнула його. – А там Шлемко зі своїми п’ятьма комбайнами, – мовив співчутливо.
– Ми поїдемо й до нього, – кажу Михайлу Микитюку. Він згідливо кивнув головою. І ми їдемо. Не одні. А разом із Василем Землюком – головним спеціалістом управління агропромислового розвитку Заставнівської райдержадміністрації. По дорозі до керуючого Заставнівським відділенням «Хрещатик-Агро» Василя Шлемка, він оповідає нам про гіркі прикрощі від цьогорічної негоди. Не втішив нас доброю звісткою і Василь Васильович. Стояв край лану в такій зажурі, ніби вона викрутила його, як пропотілу сорочку.
– Оце щойно з Валяви подзвонили, – він тримав у руках мобілку. – Полило так, що за півгодини відкрите відро по рубці наповнилось. Картопля, помідори – все у воді плавало… А ось там, у долині, – він показав рукою, – у воді шість гектарів пшениці… Пропаде, пропаде, – бідкався. – А неподалік від цього місця тракторами комбайни тягнуть… Уявляєте?.. Біда страшна. Живу на цьому світі шістдесят років, але такого не бачив, – з очей у нього котилися сльози. Протер у долонях колосок, продув. – Ось бачите – всього дванадцять зерняток, а здорових – тільки три… Ох, сумно... Комбайни з пониззя піднімалися до нас. Кілька вантажівок із зерном з ниви через стерню прямували до дороги.
– Повірте, – зітхнувши на повні груди, Шлемко тримав стиснутий кулак перед собою, – усі вони герої, справжні герої цих жнив. Згадайте їх, хай люди про них знають. І він голосно називав прізвища комбайнерів – Василя Літовського, Дмитра і Василя Гринюків, Івана Микитюка, Івана Шиндеровського, Іллю Спіжавку, Віктора Пшигоцького, Володю Савчука, водіїв – Юрія Кошуту, Степана Гринюка, Дмитра Гулея, Сергія Баранецького, Василя Гринюка, Ярослава Новака, Олександра Клубніцького, Василя Даниловича.
…Ось пишу ці рядки, і ніби зараз бачу сльози на вольовому обличчі Шлемка, і засмаглі лиця хлопців-відчайдухів, і майже сотню лелек, яких нарахував на скошеній ниві… Повірте, таке ніколи не забувається…

Володимир МИХАЙЛОВСЬКИЙ.
Фото Івана НАРАЄВСЬКОГО.
Заставнівський район.

Жест справедливості

Голова обласної державної адміністрації Михайло Папієв разом із заступниками прийняли рішення з 1 липня ц.р. відмовитись від надбавок, які вони отримують, та направити ці кошти до загального фонду заробітної плати спеціалістів апарату обласної адміністрації. Відповідне розпорядження підписав перший заступник голови облдержадміністрації Георгій Галиць. «Ми прийняли таке рішення, щоб хоч підтримати рівень зарплати спеціалістів, які працюють нерідко без вихідних та відпочинку, - відзначив голова облдержадміністрації. - Зекономлені в такий спосіб кошти будуть направлені виключно на збереження заробітної плати рядових працівників, у яких зарплати складають в середньому 1000 гривень». Це рішення Михайло Папієв назвав «добровільним жестом справедливості».

Прес-служба облдержадміністрації.

Малозахищених порятує субсидія

Підвищення з 1 серпня на 50 відсотків ціни на газ для населення не позначиться згубно на малозабезпечених громадянах. У цьому переконував журналістів під час прес-конференції, що відбулася учора в селекторному режимі для представників засобів масової інформації області, голова облдержадміністрації Михайло Папієв. Власне, про підвищення плати за будь-який вид послуг у ході розмови не йшлося. Перегляд тарифів у бік їх збільшення голова обласної виконавчої гілки влади області називав ніжніше – оптимізацією плати за житлово-комунальні послуги, і пояснив причину: не може, мовляв, газ для громадян України коштувати дешевше, ніж для росіян, які блакитне паливо у себе добувають, а крім того підвищення тарифів є обов’язковою умовою продовження співробітництва з Міжнародним валютним фондом. Для добробуту більшості буковинців такий ціновий кульбіт переконував Михайло Миколайович, несприятливих наслідків не матиме, бо зрослі до сплати суми держава відшкодовуватиме їм шляхом призначення субсидій. Причому, величина їх зросте. Якщо раніше працюючі громадяни сплачували за комунальні послуги не більше 20 відсотків з сумарного місячного доходу членів сім’ї, а для пенсіонерів поріг цей було знижено до 15 відсотків, то відтепер ті, хто трудиться, сплачуватимуть за газ, житло, інші комунальні послуги не більше 15 відсотків прибутку, а непрацюючі пенсіонери – 10. Звідки братимуться кошти для такого субсидійного подарунку, голова ОДА не уточняв. Крім того, спрощується сама процедура отримання субсидій: нікому більше не треба буде ходити по ЖРЕПах, підприємствах та установах збирати довідки. Всі документи оформлять і підготують органи соціального забезпечення та пенсійного фонду. У видачі субсидій не відмовлятимуть навіть тим, у кого є заборгованість з квартплати… Подібною заявою голова ОДА спровокував запитання: а як тоді розуміти прогноз віце-прем’єра Сергія Тігіпка про накладання штрафних санкцій та пені на тих, хто не розраховується вчасно за житло? На це губернатор, у недавньому минулому міністр праці та соціальної політики й колега Тігіпка в уряді, відповів, що заяви вищих урядовців зі свого обласного рівня не коментує, але переконаний: метод батога не найкращий, треба діяти шляхом переконання. На іншу суперечливу паралель Михайло Папієв наразився, коли переконував, що підвищення ціни буде тільки на газ, який людина безпосередньо спалює в газовій плиті, а чи у котлі при індивідуальному опалені. На мешканців багатоповерхівок, де опалення централізоване, зростання не поширюватиметься. Мовляв, вони й так сплачують за послугу значно більше, оскільки ціни на газ для підприємств давно є вищими – відповідно до того, по чому його закуповували в Росії, вони були закладені в розрахунки. Тим часом, на минулотижневій прес-конференції в Чернівецькій міськраді заступник голови міськжитлоуправління Василь Манчуленко вів мову про конкретну постанову Національної комісії регулювання електроенергетики України (№ 813 від 13.07.2010 р.), якою передбачено зростання ціни на газ і для комунальних підприємств типу «Чернівцітеплокомуненерго». Чия правда виявиться більшою, невдовзі побачимо. Але зрозуміло одне: тих, хто не на субсидії, але статки мають не настільки великі, щоб могли почуватися безжурно, підвищення цін таки вкотре вдарить по кишені.

Михайло ТОКАРЮК.

Діти асфальту…

Де і як вони відпочивають?
Питання, чим зайняти дітей влітку, актуальне чи не для кожної родини. Адже, враховуючи наслідки економічної кризи, дозволити собі сімейний відпочинок десь за межами дому можуть далеко не всі. Добре, якщо діти вже достатньо виросли, щоб самотужки давати собі раду, чи з ними залюбки посидять дідусі-бабусі. Можна, звісно, розраховувати й на садочок. Такі установи влітку працюють у звичному режимі, хоча, як зазначає завідуюча Чернівецькою дошкільною дитячою установою №7 Галина Ченишко, кількість дітей, які відвідують садок, у цей період зменшується практично вдвічі. За хорошої погоди вихованці дошкільного закладу бавляться у саду чи на ігрових майданчиках, організовуються, і невеликі прогулянки містом, тобто комфортне перебування для наймолодших забезпечене. А що ж робити, якщо без нагляду ризикують залишитися, скажімо, наймолодші школярі? Тут уже вступають у дію цілі схеми, які відпрацьовувались роками: на червень школи організовують денні табори, у яких учням забезпечено харчування та постійний нагляд педагогів, наступні ж два місяці батькам або доводиться по черзі брати відпустки, або купувати путівку в дитячий табір чи санаторій для свого чада. Останнє, як відомо, обійдеться недешево. Зостається, звісно, і варіант залишати їх удома, практично без нагляду – по сусідству завжди знайдуться однолітки, разом із якими можна проводити час. У такому разі цілком природне занепокоєння викликає стан дитячих майданчиків поблизу житлових будинків у більшості районів міста. Як стверджують громадяни, у пісочницях нерідко трапляється бите скло, використані шприци, недопалки тощо. Вранці там граються діти, а надвечір збираються доволі сумнівні компанії. У зв’язку з цим мешканці житлового будинку №4а, що на бульварі Героїв Сталінграда, звернулися до ЖРЕПу №19 із проханням вжити якихось заходів. Невдовзі лавки на майданчику демонтували. «У нас не вистачає персоналу, дуже велике навантаження і ми просто фізично не встигаємо за усім слідкувати. А наглядати за правопорядком мають працівники міліції. Встановлюємо таблички, які інформують про заборону в таких місцях палити, розпивати алкогольні напої та вигулювати собак. Та на них ніхто не звертає уваги. Кожного року фарбуємо всі споруди на майданчиках. Сміття теж регулярно вивозимо. Усуваємо поламки в міру їх виникнення, тому скарг надходить небагато. Узагалі, люди повинні розуміти, що міська рада не виділяє грошей, а у комунальних тарифах кошти на благоустрій майданчиків не передбачені», – розповідає працівник ЖРЕПу Віктор Бацановський. Проте байдужими залишаються далеко не всі. Скажімо, мешканці одного із будинків бульвару Героїв Сталінграда самотужки, за свої кошти облаштували дитячий майданчик. Узяв ініціативу в свої руки один із жителів мікрорайону Андрій Романчишин. Матеріали зацікавленим у цій справі громадянам видав ЖРЕП.

Світлана РИМАР,
Оксана ТАНАЩИК,
студентки ЧНУ.

Молодь – за нові пріоритети

Протягом трьох днів, з 21 по 23 липня, туристичний комплекс „Сонячна долина”, що в Боянах, приймав молодих державних службовців, які приїхали майже з усіх областей України. Ініціаторами форуму Ліги молодих державних службовців під назвою „Демократичне врядування, як процес взаємодії держави, громадянського суспільства та приватного сектору” є Національна академія наук при Президенті України та „Фонд Фрідріха Науманна за Свободу”. Для проведення заходу було вибрано нашу область. Організатори прагнули провести зустріч саме в Західній частині країни, і Чернівецька – найбільше підходила за критеріями. Подібних проектів в Україні не так уже й багато. Однак вони практикуються в європейських країнах. Так, у 1968 році в Західній Європі була створена Асоціація європейських молодіжних державних службовців. Ініціативу в той час висловили дві потужні школи: Національна школа адміністрації у Франції та Європейський коледж, центральний офіс якого знаходиться у м.Брюгге (Бельгія). Асоціація працює дуже активно, і залежно від періоду змінює свої пріоритети. Зараз вона лобіює інтереси державних службовців. Тобто, певною мірою відіграє роль такої собі профспілкової організації. У різних регіонах України в державну службу приходять дуже багато молодих людей. Вони мають свої ідеї, прагнуть перспективних змін, але не завжди їм вдається реалізувати свої задуми. Тому хтось йде, а хтось пристосовується до системи. Такі форуми нададуть змогу спілкуватися молодим службовцям між собою, ділитися своїми планами та, можливо, в майбутньому долучатися до спільних проектів. Теперішня зустріч допомогла визначити основні пріоритетні напрямки розвитку країни, які бачать молоді службовці, виокремити основні проблемні питання, до яких було віднесено боротьбу з корупцією, як один із факторів, що перешкоджає соціально-економічному та політичному розвитку, та можливість втрати суверенітету.
– Метою форуму було зібрати молодих державних службовців із різних куточків України, – зазначила начальник управління міжнародного співробітництва Національної академії державного управління при Президенті України Ольга Босак. – Дати їм нагоду попрацювати над ідеєю створення в майбутньому мережі або об’єднання молодих, перспективних службовців, які б нарощували нові ідеї та могли реалізувати їх. Серед почесних гостей на форумі були присутні керівник представництва „Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні та Білорусі Гайке Дьорренбехер, представник Генерального секретаря Ради Європи з координації програм співробітництва в Україні Аке Петерсен та голова Чернівецької обласної державної адміністрації Михайло Папієв. Як зазначив наш губернатор, сьогодні потрібно займатися, в першу чергу, підготовкою кадрів. Поповнювати кабінети влади новими, перспективними та ініціативними молодими людьми, які б не тільки прагнули покращити умови в країні, а й докладали б усіх зусиль для практичної реалізації наміченого. Молоді учасники форуму мали змогу ставити запитання почесним гостям. Переважно вони стосувалися заходів боротьби з корупцією та конкретних кроків, які робить обласна влада щодо надання більшої свободи сільським територіальним громадам.

Тетяна ТРЕБИК.

Після солдатських буднів – свято

Днями 300-ий окремий механізований Гвардійський Будапештський полк відзначав 69-ту річницю від дня формування.
З цієї нагоди в полку відбулися урочистості. На плацу зібралися військові командири, молоді воїни, гості свята. На святкування прибули шефи, які закріплені відповідно до спільного розпорядження голів облдержадміністрації та обласної ради “Про організацію шефства над підрозділами Чернівецького військового гарнізону Збройних Сил України” з Глибоцького, Герцаївського, Сторожинецького, Хотинського та Путильського районів.
– Ми святкуємо сьогодні день народження нашої частини, – зазначив, відкриваючи урочистості, заступник командира 300 полку, підполковник Іван Жалізняк. – Покажемо нашу техніку і здобутки розвідувального та механізованого підрозділів, продемонструємо елементи стройової підготовки, розповімо про наші кращі традиції. В урочистостях взяв участь колишній командир полку, полковник у відставці Павло Бажерін, який нині очолює Чернівецьку міську організацію ветеранів війни та Збройних Сил. Звертаючись до молоді, він схвильовано згадував, як у 1949 році його призвали до лав Радянської армії. У той час, через кілька років по завершенню Великої Вітчизняної війни, основною вимогою була бойова підготовка. Навантаження було велике, а харчування – слабеньке, однак служба в армії вважалася священним обов’язком кожного юнака, свідченням його громадянської зрілості. Для гостей провели показові навчання зі стройової підготовки, продемонстрували кулемети, гранатомети, бойові машини, які, за словами військового керівництва, у будь-який момент готові до бою. Молодший сержант, командир пожежного відділення Андрій Никифоряк та заступник командира батальйону Олександр Васильєв розповідали присутнім про бойову техніку та її можливості, зокрема про те, як діє протитанковий гранатомет та яка потужність зброї, установленої на БМП-2. Загалом гості свята мали можливість зблизька побачити чимало цікавого сучасного військового обладнання й переконатись, що українська армія таки має могуть і силу. До речі, 300 полк вважається одним із кращих серед сухопутних підрозділів Збройних Сил України. Це єдиний механізований полк на теренах Західної України. Гості свята не лише споглядали військову техніку, а й мали можливість посидіти у військових машинах, потримати у руках бойову зброю, або ж просто сфотографуватися на пам’ять. Під час святкування добрим словом не раз було відзначено й участь військових у подоланні наслідків повені. «Наші краяни ніколи не забудуть того, що зробив український солдат у Герцаївському, Сторожинецькому, Глибоцькому, Новоселицькому районах», – сказала, зокрема, начальник відділу з питань запобігання та протидії корупції апарату обласної державної адміністрації Алла Запухляк. Вітаючи військовослужбовців зі святом, вона побажала, аби кожен з них дотримувався не тільки Військового статуту, а й Божих заповідей і подарувала молитовник. Особливого настрою святові додавав оркестр 300 полку. Його марші під час традиційної урочистої ходи та показовий виступ на честь Дня сухопутних військ надовго запам’ятається – і військовослужбовцям, і гостям. Солдати розповідали, що до цього свята готувалися щонайменше 2 тижні. А показувати їм і справді було що. Із захопленням гості споглядали виступи у кращих бойових традиціях з розбиванням цегли, ходінням по склу та демонстрацією силових прийомів. Молоді воїни довели, що, попри всі негаразди, пов’язані з військовою службою в нашій країні, армійський вишкіл та досвід для юнака є гарною школою життя. Свято завершилося освяченням каплички, котру звели силами 300 полку.

Мар’яна РАЧОК.

Шкарпетки – голові облдержадміністрації

Вихованець Магальського будинку-інтернату приготував подарунок для Михайла Папієва
Теплі, сплетені власноруч шкарпетки подарував голові обласної державної адміністрації Михайлу Папієву Олег Караченцев, який виховується в дитячому будинку-інтернаті для дітей з особливими потребами, що в Магалі Новоселицького району. Олег розповів, що дуже чекав Михайла Папієва і спеціально для нього готував подарунок.
– Завжди приємно, коли діти щось дарують. Адже роблять вони це від щирого серця, – відзначив Михайло Папієв під час відвідин Магальського дитячого будинку-інтернату. – Особливо приємно, що цей подарунок зроблено власними руками. Найбільше щастя для дитини з особливими потребами – відчути, що її подарунок, який вона сама дбайливо зробила, потрібен людям, сказав керівник виконавчої влади краю. Вихованці будинку-інтернату підготували святковий концерт, під час якого співали пісні та декламували вірші. Прикметно, що разом з дітьми, які постійно живуть в інтернаті, участь у концерті взяли також діти працівників установи. “Це свідчить про те, що вихователі ставляться до діток з особливими потребами, як до рідних, що вчать своїх дітей поважати людей, які потребують опіки та піклування, – підкреслив керівник виконавчої влади краю. – А це вкрай важливо для їх ефективної реабілітації”. Голова обласної державної адміністрації висловив подяку персоналу, який опікується дітками з обмеженими фізичними можливостями, усім небайдужим людям, які дбають про те, аби життя цих дітей ставало що день кращим. Як повідомив директор інтернату Михайло Зайдел, здійснюючи обхід інтернату з головою облдержадміністрації, установа розрахована на проживання 75 вихованців, нині тут перебуває 70 підопічних-інвалідів, із яких 4 – діти-сироти, 2 – діти, позбавлені батьківського піклування. Колектив закладу дбає про створення належних умов для проживання підопічних, для їх навчання і відпочинку. У будинку-інтернаті до свят проводяться ранки, концерти дитячої художньої самодіяльності. Педагогічний персонал організовує перегляди дитячих телепередач, проводить екскурсії з ознайомлення з флорою й фауною, в парк відпочинку, тут працюють гуртки з художнього ліплення, в’язання. Обладнано класні кімнати, бібліотека укомплектована необхідною навчальною та методичною літературою, наочністю, книжками та роздатковим матеріалом для організації навчально-виховного процесу та дозвілля дітей.
Любов КАРПЕНКО.

І все це – Білий Потік

У далекі 50-60-ті роки на цій річечці, що бере початок у хотинських лісах, стояло більше десятка млинів. Мололи людям запашну мукичку, а ще (і це найголовніше) регулювали притік і відтік води під час повені. Та з часом їх не стало, і за найменшого підняття рівня води без затоплення присадиб та городів не обходиться. Не обійшлося без лиха і цього разу. Під час повені бурхлива вода Білого Потоку підтопила 40 городів у селі Баламутівка та з десяток присадиб у сусідніх Ржавинцях.
Вл.інф.
Заставнівський район.

Важко стверджувати, яка професія краща з кращих. Просто неможливо, бо кожна потрібна для людей. Не може поле обійтися без хлібороба, ліс – свого вірного охоронця, як, зрештою, ставок у вербах без рибалки. Хтось цю професію виважено обирає, до когось вона приходить сама по собі. Але за будь-яких обставин задоволення людей забезпечує кінцевий результат. Коли любиш і сповна віддаєшся роботі. Може, й патетично сказано, але далебі це так насправді. Такого висновку дійшов у щирій невимушеній розмові з Петром Костянтиновичем Терновецьким, що в своєму рідному Подвірному на Новоселиччині вік добрий вікує. На перший погляд, у його біографії нічого особливого, працівник як працівник. Але коли Петро Костянтинович розповів, що й до чого, я навдивовижу захопився почутим. Адже він представляє професію, яка сьогодні є надзвичайно рідкісною, але вкрай необхідною для села. А якщо конкретно, то Петро Тернавський ось уже сорок років день у день у своєму Подвірному очолює пожежно-сторожову службу. Здавалося б, у цьому нема нічого дивного, бо, як пригадується, свого часу така служба працювала в кожному без винятку селі, коли функціонували господарства, розвивалися підсобні промисли і коли без подібної структури обійтися громада просто не могла. Але вже по всьому. І тепер П.К.Терновський – один з небагатьох у краї, хто при повному параді досі очолює пожежно-сторожову службу. Маючи в розпорядженні відповідну техніку, вогнеборців та охоронців.
– Навіщо? – цікавитесь. – Для одного: аби був порядок на полях, фермах та й у самому селі, – щиросердно хвалить свою професію Петро Костянтинович. – Люди це самі добре розуміють і кожен без винятку скаже: без такої служби, яка функціонує в моєму Подвірному, ні сьогодні, ні завтра обійтися неможливо. Скажете: «Он у сусідів про неї давно забули і якось обходяться». Обходяться, але якою ціною? Там, бачиш, цуплять, що під руки потрапляє, там пожежа за пожежею, бо, мовляв, треба було заощадити кошти на посаді. Хто виграв? Скоріш за все громада тільки втратила, бо в жодному разі копійки не рятують ситуації і дірявого бюджету, коли його взагалі немає.
– Сорок років – це немало. Петре Костянтиновичу. Пригадуєте, хто приймав вас на роботу?
– Та хоч би посеред ночі, – аж світиться ветеран. – Було то якраз по моїй службі в Радянській армії артилеристом, а приймав на роботу сам знаменитий голова колгоспу Прохоренко Григорій Дмитрович. Ото був чоловік! Головував у нас майже тридцять років, і саме завдяки йому Подвірне стало Подвірним, де було і, на щастя, понині залишилося краще в краї господарство. «Ти, Петре, знаєш наші порядки і задля чого беру тебе на таку роботу, – пригадую його настанову. – Не потерпимо жодного твого промаху, хоч коло тих гармат служив. Старайся, і люди тебе пошанують. І, як видите, стараюся, бо на службі не сьогодні-завтра стукне цілих сорок років. Коли випадало складніше в роботі? І тоді, і зараз, бо трапляється по-різному. Але одне скажу: коли люди на місці чітко знають, за що відповідають, діло завжди ладиться. Гладко ніколи не буває. Однак біді чи на фермі, чи тракторному стані запобігаємо, передбачаємо ситуацію до деталей. Не рахуючись при цьому з часом, сімейними справами, хоч і вони часто-густо вибивають з колії. Що й казати: клопітна й відповідальна служба в Петра Костянтиновича. Спить, не спить – і раптом посеред ночі йому забаглося перевірити, проконтролювати, бо в його багатогалузевому господарстві все вимагає доброго ока. Люди під його началом працюють різні, а це немало-небагато 26 сторожів, кілька водіїв пожежної автомашини – ціла тобі команда. Знає їх кожного, як сам себе. Але не вважає зайвим і образливим для когось з них вкотре на чомусь загострити увагу, адже виробництво є виробництвом, і в Подвірному теж можуть знайтися ласі до надбань громади.
– Петре Костянтиновичу, в житті пам’ятна кожна деталь. Але ж є особливі випадки, пригадайте якийсь із них?
– Чому ж не пригадати? Сталося це під час відомої пожежі в колонії неповнолітніх у сусідній Молдові. Якраз на 1 травня. Ми оперативно прибули до тюрми. Все палало, ув’язнені втікали. Тому, що й до чого, одразу було важко зорієнтуватися, бо можна було потрапити й під гарячу руку ув’язненим, яким нічого було втрачати. Але випробування витримали і допомогли приборкати вогонь там, де ще це можна було зробити. Борони Боже, комусь таке бачити і пережити. Петру Костянтиновичу ось-ось стукне немало-небагато цілих сімдесят п’ять. Літа, літа, вони, як журавлі в небі. Днями Петро Костянтинович зайшов до керівника сільгосппідприємства Григорія Туруна, з котрим уже чверть століття оре плугом одну борозну, та й натякає: «А, може, Григорію Порфировичу, мені й пора?» «Може, може, – вгамував Турун його на слові. – Ось відпрацюєте ще років п’ятнадцять, тоді й поговоримо». І працює на втіху громаді начальник пожежно-сторожової служби Петро Терновецький. Той, що в краї одним з небагатьох на цій посаді залишився.
Іван АГАТІЙ.
с.Подвірне Новоселицького району.

Борги спадкодавця – це майнові зобов’язання

Шановна редакціє, я отримала у спадок квартиру, але, як з’ясувалося, вона ще повністю не оплачена. Прошу роз’яснити на сторінках «Буковини» про особливості спадкування майна, обтяженого боргом.
Павліна Савчук, мешканка м.Сторожинець.
На запитання відповідає головний спеціаліст відділу нотаріату ГУ юстиції в області Надія ІСАК:
На запитання відповідає головний спеціаліст відділу нотаріату ГУ юстиції в області Надія ІСАК: Стаття 1282 Цивільного кодексу України покладає на спадкоємців обов’язок задовольнити вимоги кредитора повністю, однак, у межах вартості майна, одержаного у спадщину. Нотаріус за місцем її відкриття приймає вимоги кредиторів спадкодавця. Вони мають бути заявлені у письмовій формі й прийняті незалежно від строку настання права вимоги. Нотаріус доводить відтак це до відома спадкоємців, які прийняли спадщину. Як відомо, до спадкоємців пере­ходять не тільки права, що належали спадкодавцю, але і його обов’язки. Винятком з цього правила є лише зобов’язання боржника, які припиняються зі смертю фізичної особи. Відповідно до ч. 1 ст. 608 ЦКУ зобов’язання, нерозривно пов’язані з боржником, не можуть бути виконані іншою особою. У всіх інших випадках до спадкоємців переходять відповідні боргові зобов’язання спадкодавця. Борги спадкодавця – це майнові зобов’язання, які прийняв він на себе перед фізичними або юридичними особами-кредиторами, але смерть позбавила його можливості виконати їх. Отож кредитор, що звернувся до спадкоємців, зобов’язаний надати документи, що підтверджують його вимоги. Для забезпечення інтересів кредиторів та запобігання випадкам ухилення спадкоємців від виконання цивільно-правових обов’язків, що виникли з боргових зобов’язань спадкодавця, ч. 1 ст. 1281 ЦКУ встановлює обов’язок для спадкоємців повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини. Нотаріус мусить роз’яснити спадкоємцеві, що він у межах вартості спадкового майна повинен виконати всі боргові зобов’язання, що входять до складу спадщини. За наявності кількох спадкоємців, кожен із них зобов’язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Кредитор має право вимагати виконання зобов’язання як від усіх спадкоємців одночасно, так і від кожного зокрема, відповідно до його частки у спадковому майні.

Причини, наслідки і “перспективи” вульгаризації сучасного мовлення

Кінець ХХ – початок ХХІ століття “вивільнили” в людині як істоті соціальній енергію саморуйнації, яка з явища індивідуального стала явищем масовим. Справедливо зауважує А.Швейцер: “Показово, що ми, власне, не дуже цікавимось тим цінним, що містить наше минуле. Великі духовні досягнення минулого всього лише бездушно реєструються. Схвилювати наш інтелект ми їм уже не дозволяємо. Лише те, що асоціюється з нашими сьогоднішніми планами, пристрастями, почуттями та естетичними смаками, становить для нас цінність”. На жаль, одна із найбільших, якщо не основна, культурна цінність нації – її мова сьогодні повсюдно зазнає негативного впливу чинників, пов’язаних не лише з глобалізаційними тенденціями, а й з нігілістичним розумінням мови як націєтворчого начала. Л.Ставицька бачить ситуацію так: “Будь-яке суспільство не може бути соціально однорідним, воно поділене на соціальні, корпоративні групи зі своєю субмовою, яка, з одного боку, протистоїть літературному стандартові, а з другого, витворює власний самодостатній мікросвіт, байдужий і до стандартів, і до інших соціально-мовних груп”. І понад те – ця дослідниця вважає, що “захисники сакрального слова і поборники чистоти” українського, наприклад, слова не повинні відчувати через це фізіологічного страху, бо саме феномен взаємодії жаргонів з російсько-українським суржиком забезпечить ... поглиблення знань про національну ментальність. Якщо це справді так, то дуже сумно, що українська ментальність дозволяє таке розхристане поводження зі своєю мовою. Ніхто не буде заперечувати, що сучасні інтимно-фамільярні стилі усного мовлення останніми роками значно збагатили свій лексикон невимушеними експресивними засобами, що молодіжна субмова ігнорує етичні норми, неписані правила розмовно-просторічної мовленнєвої моралі наших пращурів, і що значно змінився зміст поняття “комунікативна компетенція”. Теоретично “комунікативна компетенція” – це здатність встановлювати і підтримувати необхідні контакти з іншими людьми. Це рівень задовільного оволодіння певними нормами спілкування, поведінки як результат научування ... поряд з оволодінням знаннями з мови, практичне оволодіння технікою спілкування, правилами ввічливості, нормами поведінки і т. ін. А практично обсяг знань з мови звужується до технічного мінімуму, правила ввічливості і норми поведінки із загальних зведені до новостворених норм численних окремішних мовних мікросвітів, які часто прагнуть до замкнутості, самоізоляції і претендують на оригінальність. Нині значно збільшилась кількість учасників колективної, масової комунікації – передбачуваної, планованої і спонтанної; стався перерозподіл ресурсів активної і пасивної лексики у зв’язку з відмиранням тоталітарної системи, демократизацією процесів суспільного життя; швидкими темпами відбувається інтеграція в світовий інформаційний простір; здійснюється переоцінка цінностей – матеріальних і моральних, що змінює психологію і, відповідно, поведінку поціновувачів; глобалізація охоплює не лише політику й економіку, але й національні культури. Якщо вважати аксіомою слова В.Гумбольдта про те, що “людина думає, відчуває і живе лише у мові, вона повинна спочатку сформуватися безпосередньо мовою для того, щоб навчитися розуміти мистецтво, яке впливає окрім мови. Але людина відчуває і знає, що поза мовою є невидимий світ, у якому вона прагне освоїтись лише з допомогою мови”, то загроженість сучасної людини, яка нерідко ігнорує сакральну функцію мови, стає очевидною. У сучасному світі спостерігається масове явище вульгаризації мовлення. Вульгаризацію ми розуміємо як зневагу до вироблених усім ходом історії мови її літературних норм (не заперечуємо при цьому їх змінності), заміну нормативної лексики жаргонізмами, зниженого колориту лайливими, брутальними словами, словами без внутрішньої форми, вигуковими словами утаємниченого призначення, грубі інтонації, жести; бідність лексичного запасу мовця з використанням слів-паразитів тощо. Проблема в тому, що вірусом вульгарності уражені не лише підлітки (ще недавно побутувала думка, що, подорослішавши, підлітки і молодь обов’язково позбудуться жаргону, який слугував їм у юнацькому віці засобом інтеграції у корпоративні групи), а й дорослі люди з певним життєвим досвідом, якого вони нерідко навчають своїх дітей з допомогою тих же сленгових ресурсів. Ми вирішили запитати студентів, що вони думають про причини, наслідки і “перспективи” вульгаризації сучасного мовлення. 200 студентів Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича напіванонімно (бо ми знали їх академічну групу і факультет) висловилися на цю тему. Вік реципієнтів – 18-20 років (першо- і третьокурсники), це майбутні журналісти (20 чол.), юристи (50 чол.), економісти (50 чол.), теологи і релігієзнавці (30 чол.), філологи (42 чол.) та випадкові співрозмовники (8 чол.). Оскільки відповідали у формі твору-роздуму, а не за анкетою, то аналіз здійснено за наданими тезами, а не у відсотках. Зрозуміло, що окремі реципієнти реально є мовцями, які в неформальних ситуаціях вживають ненормативну лексику, але у поданій викладачеві роботі не наважились визнати таке мовлення нормальним. Визнаючи вульгаризацію як незаперечний факт, багато молодих людей вважають його закономірним і наводять аргументи для виправдання цього. Систематизувавши думки, виписані студентами, можемо констатувати таке бачення мовної ситуації в українському (і не лише!) суспільстві. 1. Українська мова в чистому вигляді майже не збереглася. 2. Практично у всіх сферах мовної практики вживаються вульгаризми. 3. Мова наша не має ніяких перспектив розвитку. 4. Вульгарні слова є невід’ємною складовою мовлення більшості людей. 5. Люди ненавидять суспільство і хочуть “красномовно” його образити. 6. Ми деградуємо! 7. Усі мови зіткнулись з вульгаризацією, але найбільше вона, очевидно, уразила Україну. 8. Живемо, як у курнику: що дадуть, те й маємо. Ми неспроможні щось зробити? Хто володар нашого життя? Усім байдуже! 9. Вульгаризація – це теж хвороба, як і СНІД, вона проникла в наші домівки. Той, хто вживає вульгаризми, є носієм мовної інфекції. 10. Суспільство потопає в моральному бруді. 11. Вульгаризація руйнує суспільство зсередини, проникає вглиб. 12. “Матерщина” – демократія, культура мовлення – “снобізм”. 13. Невихованість, неповага до себе і до співрозмовника, зневага до рідної мови, неповага до своєї держави. 14. Виростають вульгарні, брутальні представники української нації. Вживають таку лексику навіть малі діти, а це – майбутнє нації.
Надія БАБИЧ, професор ЧНУ імені Ю.Федьковича. (Далі буде).

Йде до людей Іван Бурмей

Означене в заголовкові прізвище мало що скаже нинішньому читачеві «Буковини». Більше промовило б воно півстоліття тому, коли віршам Івана Бурмея надавала місце тодішня «Радянська Буковина». Від тих часів я, спершу студент-філолог Чернівецького університету, згодом і працівник газети, запам’ятав це прізвище, хоч ближче наше знайомство припадає вже на початок нинішнього століття, коли мені випало редагувати дві його збірки – гумористично-сатиричну («Гримаси нашого часу», 2007) й ліричну («У саду Любові», 2009). Саме в останні кілька років я довідався багато і про їхнього автора, і про його, варту безперечної уваги, творчість. Походить Іван Борисович Бурмей із села Рукшин, що на Хотинщині, де народився 70 літ тому, 21 липня 1940 року, в багатодітній хліборобській родині. В рідному селі закінчив середню школу, там же, після здобуття спеціальної освіти в Кам’янець-Подільському культосвітньому училищі, завідував будинком культури, працював учителем музики й співів у рідній десятирічці. Далі була чотирирічна служба на кораблях Чорноморського флоту, редакторська праця на Хотинському районному радіомовленні, вчителювання в Рукшинській середній школі, а паралельно – заочне навчання на філологічному факультеті Чернівецького університету, який закінчив у 1971 році. Майже десять років віддав роботі в Хотинському райкомі партії, а від 1980-го і донині – впродовж трьох десятиліть – знову на педагогічних хлібах: учитель і директор, інспектор шкіл райво, викладач української мови та зарубіжної літератури в Хотинському технікумі Подільського державного аграрно-технічного університету (тут – понад чверть століття!). Вірші пише й публікує І.Бурмей від 1957 року. Проте, як сам признається, «серйозно почав займатися літературною справою з 1990 р.» Результати цієї «серйозності» – шість поетичних збірок: чотири укладено з ліричних віршів («Дністрова веселка», 1992; «Освячення любов’ю», 2002; «Душа сповідальна», 2005; «У саду Любові», 2009), а дві – із сатирично-гумористичних творів («Сміймося, щоби не плакати», 2004 та «Гримаси нашого часу», 2007). Видано їх здебільшого – як пише автор у передмові до останньої з названих, – «пенсіонерським коштом». Чому так – читаємо там само: В крутих просив – ті не дали –//Спішать, гребуть під себе…//А владцям – тим і поготів – //Сатириків не треба!.. Ліричні збірки І.Бурмея аж світяться благородним почуттям любові – і до Хотина, і до Хотинщини, і до всієї нашої України. Хотинська фортеця, визнана кілька років тому одним із семи чудес нашої держави, була такою для І.Бурмея вже давно: Могутнє диво кам’яне//У згоді з сонцем і вітрами//Стоїть на березі Дністра,//Лікує давніх воєн рани. («Хотинський замок»). І не сьогодні склав він хвалу героєві Хотинської війни 1621 року: Від порогів Січі – України син – Рушив Сагайдачний з військом під Хотин. Гей, шовковий пояс, грізна булава, А в гетьмана, хлопці, сива голова… («Козацька слава»). Не один раз звертається І.Бурмей до отчого Рукшина, який асоціюється в нього насамперед з незабутньою постаттю матері, як, скажімо, у проникливому вірші «Сивий сирота». Біль від втрати матері перемежовується в поета з тривогою за долю рідної держави: Ти вільна,//Нене-Україно!//Назавше збувшись//Горя-зла,//Але чомусь// Стоїш і досі// В тіні –//Двоглавого//Орла… Не залишає байдужим інтимна лірика поета, з якої укладено всю його збірку «В саду Любові». Шаленством юнацького почуття переповнений, скажімо, оцей вірш: А я такий закоханий//У тебе до нестями,//Що заодно літаю//В гаю із солов’ями!//А я такий збентежений,//Вчарований тобою,//Що до зірок торкаюся//У небі головою! Втім, шаленство любові межує в збірці з філософською поміркованістю й зосередженістю: Любов – Галактика//Безмежна//У Царстві Мудрого//Творця!//Не віднайти//У ній початку,//Не відшукати//В ній кінця! Паралельно з інтимною та громадянською лірикою І.Бурмей творить нищівну сатиру й цілу низку справді змістовних, гострих і дотепних гуморесок («На перехресті», «Генетика», «Таки повірила», «Тиха вода», «Є джентльмени», «Щасливий втікач»), байок («Про бомжа Барбоса», «Слон і Моська», «Миші»), епіграм («Змирились», «Атестаційний критерій», «Реформатичне» та ін.). Ось дещо з епіграм на освітянську тему, дуже близьку, як знаємо, авторові: Ми, безхребетні освітяни,//Змирились з правилом одним://З нас вимагають, як з розумних,//А платять – начебто… дурним. («Змирились»). А ще: В Міносвіті – стала норма: Що не міністр – то й реформа… («Реформатичне»). Не втрачає актуальності Бурмеєва епіграма «Передвиборна молитва»: «Молим, Боженьку,//Тебе//Народом-громадою://Не карай//Хоч цього разу//Нікчемною владою!» Найбільш упевнено почувається І.Бурмей у жанрі байки – як «повнометражної», сюжетної, так і мініатюрної, яку іменує зооіронізмом. Ось якою виглядає змальована байкарем свиня: Які ловлю чудові миті, Коли ногами – у кориті! Або ще один тип – хвалькуватий Півень: Хай там хтось//Що не говорить//І що не базіка, –//Сонце сходить//І заходить,//Та не кукуріка! Що й казати, вправне перо в І.Бурмея – сатирика й гумориста. Не менш вправне, аніж у тих буковинських авторів у цьому амплуа, що їх і раніше, й зовсім недавно приймали до Спілки письменників. А він поки що належить лише до Спілки журналістів. Маючи поважний творчий доробок (а його речі перекладалися та друкувалися й італійською мовою), І.Бурмей не заспокоюється на вже здобутому. До свого 70-річчя він підготував дві поетичні збірки – «Земне словотяжіння» (лірика) та «Сміховиння» (гумор і сатира), а також книжку новел «Над річкою, над Пугачівкою»… Отже, ми напередодні нових зустрічей письменника зі своїми читачами. Нехай вони будуть не менш теплими, ніж та, що мав Іван Бурмей торік у стінах філологічного факультету, коли він, випускник минулого століття, і розчулював, і веселив студентів століття нинішнього… Богдан МЕЛЬНИЧУК.

Богдан МЕЛЬНИЧУК.

Вакханалія демонів,

або „Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939-1941”
До 70-ї річниці приєднання Західної України до СРСР „Західноукраїнський центр історичних досліджень” замовив відомому українському режисерові та кліпмейкерові Тарасу Химичу документальний фільм про події, що відбувалися на Галичині в перші роки другої світової війни, коли радянська влада утверджувалася тут методом терору і насилля над місцевими українцями, поляками і євреями. Нещодавно у Львові відбулася презентація 45-хвилинної кінострічки „Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939-1941”, дійовими особами в якій стали документи та очевидці тогочасних вчинків „червоних визволителів”. Розповідаючи про роботу над фільмом, і зокрема, про те, що його особливо вразило під час зйомок, С.Химич сказав: „Найбільше шокували тортури, які тоді застосовували. Починаєш розуміти, що американські фільми жахів – просто квіточки. Наприклад, дуже вразила розповідь польки Богуслави Чорної про повний вагон людей, в якому замість туалету була тільки дірка в підлозі, а мертвих викидали дорогою з вагонів, як непотріб чи сміття. Навіть страшно уявити, що людина просто собі жила, ніколи не цікавилася політикою, а тут її життя раптом обривається без будь-яких видимих, зрозумілих чи бодай об’єктивних причин... Для мене цей період овіяний якоюсь вакханалією демонів, позбавлених будь-яких людських чи національних рис...” Основна мета фільму „Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939-1941”, як зазначають його автори, – зацікавити людей історією, особливо молодих. Щоб їм після перегляду стрічки захотілося прочитати якусь книгу чи сісти за комп’ютер і знайти щось бодай в Інтернеті. Зрештою, щоб український глядач не відставав від європейського чи американського, для якого нині модно повертатися до подій 30-х років.

Марія КИРИЛЮК.

Хто передбачає землетрус?

Дивно, але сучасна наука не може передбачити дату початку землетрусу. А хто ж може? Виявляється, що найнадійнішим «приладом», здатним заздалегідь «почути» підземні поштовхи, є тварини, за їхньою поведінкою в таких випадках треба дуже уважно стежити. Перший землетрус на планеті документально зафіксовано в 464 році до н.е., який повністю зруйнував давньогрецьке місто Спарту. Щорічно на землі відбувається від 10 до 20 землетрусів силою понад 7 балів за шкалою Ріхтера.

Феєрверків не буде

Таке рішення прийнято сьогодні під час засідання організаційного комітету з підготовки урочистих заходів з нагоди ювілею області, яке провів перший заступник голови облдержадміністрації Георгій Галиць. «Витрачати на це кошти з бюджету – а це приблизно 10 тисяч гривень, а тим паче в нинішніх умовах ліквідації наслідків стихійного лиха, неправильно, - відзначив Георгій Галиць. – Та й, очевидно, не салютами і феєрверками нам належить відзначати 70-річчя утворення області, а реальними справами». На засіданні оргкомітету йшлося про завершення робіт з будівництва другої черги об’їзної дороги навколо Чернівців та організації її урочистого відкриття, погоджено всі питання, пов’язані з організацією зустрічі голови облдержадміністрації Михайла Папієва з «ровесниками» області – вона відбудеться 3 серпня, а також питання організації благодійного концерту майстрів мистецтв та аматорських колективів “Мелодії Буковинського краю” за участю естрадних зірок – вихідців з Чернівецької області, зокрема, погодились виступити перед земляками Дмитро Гнатюк, Василь Зінкевич, Іво Бобул, Микола Мозговий, Ян Табачник, Мар’ян Гаденко, Василь Ілащук, Дмитро та Назарій Яремчуки та інші.

Прес-служба обласної державної адміністрації.

Миттєвості життя за Іваном Гемері

Нещодавно в Чернівецькому художньому музеї відкрилася персональна виставка чернівецького художника-аматора Івана Гемері. На рахунку митця вже є кілька вернісажів, але виставка в Художньому музеї, за словами самого автора, то для нього велика честь.
Перш ніж зайнятися творчістю, Іван Миколайович пройшов довгий та складний життєвий шлях. Він народився 9 червня 1945 року в мальовничому закарпатському селі Грушів Тячівського району. У 1963 році закінчив школу-інтернат у Хусті. Цього ж року вступив до Чернівецького державного університету на географічний факультет, а згодом здобув другу вищу освіту, закінчивши економічний факультет цього ж навчального закладу. До його трудового стажу ввійшли роки роботи в комсомольських та партійних органах, в Територіальному межгалузевому виробничому об’єднанні міськвиконкому, обласному управлінні Пенсійного фонду України. Улюбленою справою активно почав займатися в 1990 році, хоча малюванням захоплювався з дитинства. Коли покликала творча муза, обрав техніку акварелі та гуаші, часто змішуючи фарби і досягаючи при цьому несподіваних колірних сполучень. У доробку митця майже 100 творів, виконаних у жанрах пейзажу та натюрморту. У невеликих за розміром роботах Гемері постають різноманітні краєвиди Буковини, Закарпаття, приморські пейзажі. Він часто відтворює пам’ятки культурної спадщини, має серію архітектурних ландшафтів із зображенням колишньої резиденції буковинських митрополитів, замків Закарпаття, Кам’янець-Подільської фортеці. Художник із захопленням малює дерева й різноманітні лісові краєвиди в різні пори року. До нинішньої експозиції автор надав 45 творів. Це майже половина з його творчого доробку, оскільки працює він повільно, виписуючи кожен штрих. За ними постає дуже ретельне зображення світу, ота властива йому педантичність, яка зумовлює точність у дотриманні поставленого завдання. Основною метою майстер, як й інші художники-аматори, вважає скрупульозне відтворення предметів та об’єктів живої природи, тому деякі його краєвиди здаються занадто фотографічними. Однак це не завадило художнику знайти широку аудиторію шанувальників. Його творчість зрозуміла й близька пересічним глядачам. Про це свідчать численні записи у книзі відгуків.

Олена ГУЖВА.

Повідомляє служба “101”

Рятувальники зняли малюка з балкона

Перед обідом у середу до диспетчера “Народної служби порятунку “101” надійшло повідомлення, що на Бульварі героїв Сталінграда, 4 обласного центру в квартирі на 6 поверсі перебуває без нагляду дорослих 5-річна дитина. Хлопчик вийшов на балкон будь-якої миті міг перехилитися через перила й впасти. На місце події виїхали рятувальники МНС з пожежною автодрабиною. Оскільки малюк дверей не відчиняв, прибулі піднялися вгору по автовежі. Діставшись балкона, начальник караулу пожежно-рятувального підрозділу Іван Єреміца заспокоїв малюка й разом з ним обережно спустився вниз. Позаяк у цей час нікого з дорослих не було вдома, дитину передали співробітникам міліції. Згодом з’ясувалося, що хлопчик приїхав погостювати до тітки. Дорослі пішли у справах, залишивши дитину вдома саму. На щастя, ця історія закінчилася щасливо. Однак рятувальники сподіваються, що батьки малюка зроблять відповідні висновки.

Центр пропаганди ГУ МНС України в області.

Заплив назавжди

Більшає трагедій на воді. З різних причин, а особливо через алкогольне сп’яніння, з початку літа вже загинуло 13 чоловік, у тому числі – двоє дітей. Останній трагічний випадок стався в селі Самушин Заставнівського району. На очах дітей востаннє заплив на середину Дністра 56-річний В.Б. не розрахував можливостей і зник у глибокій воді. Тіло утопленика знайшли аж на території сусіднього Хотинського району. Купайтеся на здоров’я. Але обов’язково врахуйте, що будь-яка водойма завжди представляє небезпеку, коли нехтуємо елементарними вимогами безпеки.

Вл.інф.